Ти — з тих, хто щороку чекає на Геловін? А можливо, не можеш відвести очей від місця страшної аварії? Або дивишся один за одним документальні фільми про серійних убивць?
Це не лише нормально. Це може бути корисно — принаймні так вважає Колтан Скрібнер, дослідник усього моторошного та фанат цього самого моторошного. Один із його останніх проєктів — організація фестивалю фільмів жахів у самому серці Озаркських гір, де він мешкає.
У своїй новій книжці “Хворобливо цікаві: Наукове пояснення, чому ми не можемо відірвати погляд” він переконливо доводить: розваги на межі страху — це не забаганка, а еволюційна стратегія.
Пропонуємо вашій увазі інтервʼю з автором книги.1
Навіщо взагалі еволюції така хвороблива цікавість?
Усе просто: здобич має знати хижака. Зебрі добре знати, що поруч живе лев. Оленю — що десь ховаються вовки. Але в тварин немає книжок, новин чи старших, які б розповіли: “Ось як виглядає небезпека”. Вони вчаться лише через цікавість. Через спостереження. Не завжди — бо надмірна цікавість може стати смертельною. Але еволюція зробила так, щоб у безпечних умовах (коли хижак далеко або поруч інші тварини) їм було притаманно дивитись, аналізувати, запам’ятовувати.
У людей усе те саме — тільки додалася культура. Ми можемо слухати історії, переглядати фільми, читати про жахи — й отримувати знання без прямої загрози. Наш мозок усе ще реагує на сигнали небезпеки, але тепер він робить це в безпечному середовищі.
А як це працює сьогодні, коли леви й вовки не на кожному кроці?
Наш мозок не знає, що ми в 2025-му. Його алгоритми залишились із доісторичних часів. Тому він усе ще реагує на теми, які могли бути корисними для виживання.
Візьмімо, наприклад, серіал Справжній детектив. Чому ми так підсідаємо на розслідування про злочини?
Бо вони дають нам:
- Знання про те, хто був злочинець.
- Сигнали, які ми проґавили: його поведінка в дитинстві, дивні звички.
- Уроки з того, що не помітили самі жертви.
Це освітній контент у формі трилера. Ми вивчаємо, як не потрапити в біду.
Серіал до речі, справді дуже цікавий, але під час війни дивіться, щоб це не було занадто для вашої психіки – слухайте себе в першу чергу. (прим. ред.)
А справді хтось змінив свою поведінку через жахастики?
Так! Ми провели дослідження серед фанатів таких програм: запитували, чи вони щось переосмислили, чи стали обережнішими. Величезна кількість людей відповіла: “Так!”. І це не просто суб’єктивне враження — є старі дослідження ще десятирічної давнини, де учасникам давали читати історії про викрадення. Вони найбільше зацікавлювались практичними деталями: як хтось зняв кайданки, як вислизнув із мотузки, що саме допомогло втекти.
Люди прагнули не просто шоку — вони шукали інструкцію виживання.
Чи вплинула хвороблива цікавість на твої власні рішення?
О, ще й як. Колись я був у Швейцарії, в горах, де багато людей займались дельтапланеризмом. Це не зовсім мій стиль, але виглядало захопливо, і я подумав: “А чому б і ні? Піду пізніше”.
І от через кілька хвилин бачу — один з планеристів зазнає аварії. Він падає просто вниз, на очах у всіх. Прибула вертолітна швидка допомога, винесли його з уламків…
Мій мозок миттєво переглянув плани. Я просто не міг більше захотіти літати. Частина мене ще хотіла, але візуальне враження про аварію перемогло.
Ось так працює хвороблива цікавість — вона вчить нас ще до того, як щось трапиться з нами особисто.
Якщо ви водій автомобіля, скажіть, чи не уникаєте ви їхати за лісовозом після перегляду фільму “Пункт призначення”? (прим. ред.)
А під час пандемії? Ти проводив якісь дослідження?
Так. Згадаймо березень 2020 року. Фільму “Зараження” (Contagion) вже дев’ять років, особливим хітом він не був. Але раптом — бум. Люди масово почали його шукати, він знову виліз у топи.
Ми тоді зробили онлайн-дослідження: кілька сотень учасників. Ми питали, які жанри фільмів вони дивляться — романтику, бойовики, комедії, апокаліптичні сюжети, фільми про пандемії.
Навіть коли врахували вік, стать, дохід, риси особистості — ті, хто мав високий рівень хворобливої цікавості, виявилися психологічно стійкішими:
- Вони почувалися трохи впевненіше.
- Менше панікували.
- Більше вірили, що суспільство дасть раду.
- Демонстрували позитивну стійкість — не заперечення чи безтурботність, а тверезу впевненість.
Ще цікаво: навіть перегляд одного-єдиного “підготовчого” фільму підвищував відчуття готовності до надзвичайної ситуації. А фанати хорору виявилися менш чутливими до стресу.
Чому хвороблива цікавість має такі ефекти?
Бо вона — це тренажер для мозку.
Вона змушує тебе відчувати страх або тривогу. Але — у безпечному середовищі. Ти можеш натиснути “пауза”. Подумати. Пережити. І — заспокоїтись.
Це дуже схоже на те, чого навчають у когнітивно-поведінковій терапії або експозиційній терапії.
Якщо ти багаторазово “граєшся” з тривогою — в кіно, в книгах, в історіях — ти починаєш краще регулювати свої емоції. Спершу свідомо. Потім — автоматично.
І коли з’являється реальна загроза, твоя психіка вже загартована.
Як дорослі можуть практикувати хворобливу цікавість?
Ось декілька варіантів:
- Сходити до “кімнати з привидами”.
- Подивитись документалку про серійного вбивцю.
- Прочитати страшну книжку.
- Відправитись у незнайоме місце самостійно.
- Поїхати туди, де ти не розумієш мови.
Головне — щоб ситуація викликала страх, але при цьому давала можливість усвідомити його й подолати.
Найпоширеніші міфи про хворобливу цікавість?
Один із найбільших міфів — що фанати хорору мають низьку емпатію. Це ще з досліджень 80-х років. Але ті дослідження були слабкими: маленькі вибірки, сумнівні методи.
Мені це теж не здавалося логічним. Якщо людина любить страшні фільми — вона ж боїться разом із героєм. Вона вживається в історію. А як це можливо без емпатії?
Ми провели нове дослідження, використовуючи сучасні методи оцінки когнітивної та емоційної емпатії. І знайшли: шанувальники хорору не менш емпатійні — а часто навіть трохи більш розвинені в когнітивній емпатії (умінні зрозуміти чужі емоції).
Ідея про “черствих фанатів жахів” — це стереотип. Реальність — зовсім інша.
Чи стосується хвороблива цікавість паранормального — привидів, інопланетян?
Так, це одна зі складових шкали хворобливої цікавості. І вона добре корелює з іншими пунктами.
Привиди — це страх смерті, невідомості, загрози. Інопланетяни — трохи інше, але теж пов’язано: якщо хтось може нас знайти, але не хоче спілкуватись — він, імовірно, становить небезпеку.
Усе, що має силу і ховається, викликає тривогу. Це схоже на поведінку хижака: серійний убивця не сигналить “я страшний”. Він — ввічливий, нормальний. Тому й небезпечний.
Привиди та прибульці — недоступні, невидимі, потенційно ворожі. І саме тому цікаві.
А ти особисто щось переживав у тій сфері?
Так, я був на кількох “мисливських” розслідуваннях.
Один раз — у готельному номері, де нібито мешкав привид Майкла, ірландського каменяра, який загинув на будівництві. Я не вірю в привидів, але був відкритий до досвіду.
Мисливці принесли дві прозорі іграшкові кульки з червоною кнопкою. Вони світилися тільки якщо їх трусити. Ми перевірили — справді не спрацьовують просто так.
Потім один із них звернувся до кімнати: “Майкле, якщо ти тут, засвіти ліву кульку — це “так”. Праву — “ні”.” Кілька секунд — тиша. І раптом ліва кулька спалахує.
У мене — мурахи по шкірі. Це було моторошно. І я зловив себе на думці: “А що, якщо?..”
Це і є хвороблива цікавість. Єдина тварина на Землі, яка питає: “А що, якщо?” — це людина. І це дар.
