Уявіть, що Марія йде на прогулянку, як раптом її охоплює приступ кашлю, і їй важко дихати. Їй доводиться сісти на лавку, щоб прийти до тями. Додамо один нюанс: Марія живе у 2050 році. Чи змінює це ваше співчуття до її страждань?
Попередження про загрози, які чекають на людство в майбутньому, лунають часто і небезпідставно. Кліматичні катастрофи, пандемії, загроза ядерного конфлікту, небезпеки штучного інтелекту – всі ці ризики не просто гіпотетичні. Прогнози вказують, що ймовірність катастрофи, яка знищить одного з десяти людей упродовж п’яти років, становить 20% у цьому столітті. Однак світ досі недостатньо сконцентрований на зменшенні загроз для добробуту майбутніх поколінь.
Чому так відбувається? З одного боку, важко знайти баланс між короткостроковими завданнями та довгостроковими ризиками. Але є ще одна причина – брак емпатії до майбутніх людей. Якби ми могли легше співчувати прийдешнім поколінням, у суспільстві було б більше тиску на уряди щодо захисту майбутнього. Цей тиск міг би допомогти привернути більше фінансування та уваги до політик, спрямованих на запобігання великим загрозам.
На жаль, багатьом людям важко навіть уявити себе у старості, не кажучи вже про далеких нащадків. У багатьох виникають проблеми з тим, щоб відкладати гроші на пенсію або дбати про здоров’я. Такий підхід називається “помилкою поточного моменту” – це схильність переоцінювати важливість поточних потреб порівняно з майбутніми. А у випадку з майбутніми поколіннями виникає ще одна складність: це не лише інша епоха, а й інші люди, тобто важко знайти зв’язок із тими, хто житиме за десятки чи сотні років.
Деякі вчені, такі як Девід ДеСтено, ставлять питання: чи є моральна відмінність між стражданням, яке відбувається зараз, і стражданням, яке трапиться в майбутньому? У серії експериментів ДеСтено з колегами вивчали1 різницю між емоційною реакцією людей на страждання, що трапляється зараз, і на те, що станеться через десятки років. Учасники експерименту мали уявити людину, яка страждає від респіраторної хвороби або зламаної кістки, і хоча біль оцінювали однаково, рівень занепокоєння був на 8-16% нижчим у випадку з майбутніми стражданнями.
Тобто людина на інтелектуальному рівні усвідомлює, що хтось відчуває біль, але не відчуває такого ж співчуття, якщо ця людина житиме через 25 чи більше років. Імовірно, через те, що легше співпереживати окремій особистості тут і зараз, ніж колективному образу “майбутніх поколінь”.
Чому недостатність емпатії до майбутніх поколінь є проблемою?
Чи має це значення? Так, ще й велике. У дослідженні учасникам представили діяльність Clean Air Task Force, яка працює над зменшенням наслідків зміни клімату, і описували її як роботу або для сучасних людей, або для тих, хто житиме через 200 років. Коли учасники читали, що допомога йде майбутнім поколінням, їхні пожертви зменшувалися на 6%, і цей ефект пояснювався зниженим рівнем емпатії. Хоча це здається невеликим, з урахуванням величезних сум пожертв, навіть незначні коливання можуть мати серйозні наслідки для майбутніх ініціатив.
Це підказує, що якщо організації орієнтовані на довгострокові проєкти, то їм варто підкреслювати користь для людей, які вже живуть сьогодні. Це може підвищити рівень емпатії та бажання допомогти.
Емпатія – це не сталий показник. Її можна змінити й спрямувати навіть на тих, до кого люди зазвичай не схильні співчувати. У цьому ж експерименті науковці застосували простий підхід: просили учасників уявити страждання іншої людини у майбутньому, звертаючи увагу на деталі, як-от вираз обличчя і звуки, які вона могла б видавати. Такий короткий “ментальний фокус” підвищив рівень емпатії до майбутніх людей до того рівня, який учасники відчували до сучасних.
Психологи, кінематографісти та автори можуть також використовувати подібні підходи, щоб посилювати емпатію до майбутніх поколінь. Наприклад, урядовці можуть звертатися до громадян через розповіді про те, які проблеми чекають на наших нащадків, якщо ми не звернемо увагу на виклики сьогодення. Експерти з ризиків можуть додати до своїх наукових даних емоційні історії, щоб привернути увагу широкого загалу.
Ця сфера досліджень ще молода і залишає багато запитань. Можливо, батьки більше співчувають майбутнім поколінням, бо вже інвестують у майбутнє своїх дітей. Або ж у деяких культурах, які приділяють значну увагу майбутньому, рівень емпатії до нащадків вищий. З іншого боку, якщо хтось бачить ризик у найближчому майбутньому, йому не потрібна додаткова мотивація, оскільки для них і сучасне покоління, і майбутні вже заслуговують на однаковий рівень уваги.
Щоб забезпечити кращу якість життя для майбутніх поколінь, потрібні серйозні дії з боку урядів, бізнесу й окремих громадян. Це вимагає економічних стимулів, політичного тиску та постійної роботи над зміною нашого мислення. Якщо нам вдасться поєднати раціональні аргументи із здатністю співпереживати прийдешнім поколінням, ми отримаємо потужний імпульс до дій, які допоможуть сформувати наше спільне майбутнє.
