Коли ми несвідомо «виховуємо» свого партнера, а не будуємо стосунки дорослих людей, близькість руйнується. Така поведінка може мати глибоке коріння в дитинстві.
Досвід дитинства не просто відгукується у дорослому житті — він буквально програмує нас на певні сценарії у коханні, сексі та конфліктах. Ми багато говоримо про стиль прив’язаності: як він впливає на вибір партнера, рівень довіри чи спосіб сваритися. Але є ще один потужний фактор, який часто лишається в тіні — парентифікація.
Це не нове слово для психологів, але дуже важливе для кожного, хто відчуває, що замість любові — тягне на собі партнера, як ще одну дитину.
Що таке парентифікація?
Іноді буває, що дитина рано в житті змушена «стати дорослою». Це може бути:
- догляд за молодшими братами-сестрами
- розрада мами після її істерики
- допомога батькові з грошима
- ведення домашнього господарства на рівні повноцінного дорослого
Тут головне, що ці завдання не відповідають віку дитини. І найгірше: її зусилля часто не помічають, не цінують і не визнають. Замість подяки — мовчання. Замість підтримки — ще більше вимог.
Такі діти вчаться ховати свої емоції. Вони стають надміру самостійними. І переконуються: «покладатися можна тільки на себе».
Як це впливає на романтичні стосунки?
Нещодавно в журналі Family Relations вийшло цікаве дослідження про те, як парентифікація в дитинстві впливає на жінок у парі. Дослідниці ставили учасницям запитання про:
- чи визнавали батьки їхні почуття
- чи доводилося їм бути «емоційною опорою» для дорослих
- чи брали вони на себе хатні справи, які мали б бути відповідальністю батьків
Висновок? Жінки, які були парентифікованими у дитинстві, значно частіше почувалися незадоволеними у парі. Вони мали відчуття, що їхні потреби в емоційній підтримці не задовольняються. І що ще важливіше — їм було важко прямо говорити про свої потреби, бо в дитинстві за це могли покарати, висміяти або просто проігнорувати.
Ці жінки виросли з глибоким переконанням: «мої потреби — неважливі». Тож навіть у дорослому житті — в стосунках, які мали б бути партнерськими, — вони мовчать. Живуть як у старому сценарії: віддавай усе, не проси нічого.
Коли ви стаєте «мамою» у парі
Сексологиня Кейт Балестр’єрі чудово описала цей феномен. Якщо в дитинстві ви були змушені «доглядати» дорослих, то дуже ймовірно, що в дорослих стосунках ви знову опинитесь у ролі «мами» — вже для свого партнера.
І от ви:
- нагадуєте партнеру про важливе
- стежите, щоб він поїв, вчасно ліг спати
- прибираєте за ним
- постійно втомлені, роздратовані й вигорілі
Це не просто дискомфорт — це вбиває сексуальний потяг. Бо важко бажати того, кого підсвідомо сприймаєш як «дитину», а не рівного партнера.
Як вийти з цієї ролі?
Кейт дає практичні поради:
- Відверто поговоріть про розподіл обов’язків. Назвіть речі своїми іменами: що ви робите, як це впливає на ваш емоційний стан, і що ви хочете змінити.
- Якщо після розмови нічого не міняється — почніть свідомо відмовлятись від ролі «мами». Наприклад, періть тільки свої речі. Не нагадуйте. Не прибирайте. Так, це може викликати конфлікт або дискомфорт, але саме це покаже партнеру: щось у стосунках пішло не так.
- Якщо цикл продовжується, і вам складно змінити динаміку самостійно — не бійтеся звернутися до парного терапевта. Це не поразка, а крок до рівноправ’я і близькості.
Якщо ви виросли, навчившись не зважати на свої потреби — вам буде складно вимагати рівності у стосунках. Ви можете несвідомо взяти на себе роль того, хто все тягне, вирішує, забезпечує і… мовчки страждає.
Але це можна змінити. Усвідомлення — перший крок. Розмова — другий. Готовність до незручних змін — третій. І так, це нелегко. Але результат вартий зусиль: стосунки, де ви — не вихователька, а кохана людина.
