Світ, де кожен має вільний доступ до інформації, створює ілюзію спільного інформаційного простору. Проте психологічні дослідження свідчать про зворотне: те, що сприймається як об’єктивна істина або «очевидний текст», для різних груп людей стає абсолютно різними історіями.12 Чому так і чи можна цьому чимось зарадити?
Пастка наївного реалізму
В основі більшості мережевих конфліктів лежить фундаментальна недосконалість людської когнітивної «прошивки» — наївний реалізм. Це психологічний феномен, за якого людина щиро вірить, що вона бачить світ об’єктивно, таким, яким він є насправді. Відповідно, будь-хто, хто бачить його інакше, сприймається або як необізнаний, або як упереджений чи навіть зловмисний.
Цей механізм було яскраво продемонстровано ще у класичному дослідженні «Вони бачили гру»3. Студенти двох різних університетів дивилися один і той самий запис футбольного матчу. Попри ідентичність візуального ряду, вболівальники кожної команди «бачили» вдвічі більше порушень з боку опонентів, ніж з боку своїх. Психіка не просто фіксує події, вона активно конструює реальність, підлаштовуючи факти під існуючі очікування та симпатії.
Соціальна ідентичність як фільтр сприйняття
В українському цифровому просторі цей ефект стає особливо гострим, коли йдеться про чутливі теми: мобілізацію, волонтерство чи мовні питання. Будь-яка теза, наприклад «Ми повинні використовувати всі доступні ресурси для захисту», автоматично проходить через фільтр групової ідентичності.
Для однієї частини аудиторії це звучить як заклик до посилення безпеки та державного ладу. Для іншої — як загроза особистим свободам або примус. Слова залишаються незмінними, але контекст, який людина «вписує» між рядками, повністю змінює їхній зміст. Дослідження доводять4: лише близько третини читачів інтерпретували це так, як мав на меті автор, навіть тоді, коли автор був на 100 відсотків упевнений, що його зрозуміють так, як він хотів. За умови, що автор та читач належать до різних ідеологічних таборів.
Афект та емоційний шум
Соціальні мережі — це середовище, де емоції передують логіці. Страх, гнів або образа стають каталізаторами миттєвих висновків. Коли людина перебуває у стані афективної поляризації (емоційного поділу на «своїх» та «чужих»), вона зчитує ворожі наміри там, де їх може не бути.
Можливість миттєво відповісти на пост лише погіршує ситуацію. Очікування реакції змушує мозок працювати у режимі «планування контратаки» замість глибокого аналізу. Читач уже не намагається зрозуміти, що хотів сказати автор — він готує захисну чи наступальну позицію. Це перетворює комунікацію на обмін ударами, а не на обмін смислами.
Цифрове спотворення
Проблема посилюється самою структурою соціальних медіа. Кожна стрічка новин унікальна, і кожна людина бачить пост у різному контексті. Коли повідомлення репоститься, воно обростає новими шарами коментарів та інтерпретацій. Читач часто взаємодіє вже не з думкою першоджерела, а з тим «декором», який на неї навісили інші.
Цікаво, що навіть штучний інтелект не стає арбітром у цій ситуації. Оскільки системи ШІ навчаються на даних, розмічених людьми, вони успадковують наші системні упередження. Якщо група людей маркує певний вислів як «мову ворожнечі» через свою ідентичність, алгоритм навчиться бачити ворожнечу саме там, закріплюючи людську суб’єктивність у коді.
Що робити?
Об’єктивне сприйняття інформації в мережі — це радше недосяжний ідеал, ніж реальність. Кожен допис потрапляє у тисячі різних «світів», де він буде препарований відповідно до чужих страхів, надій та переконань.
Розуміння цих механізмів є критично важливим для збереження ментального здоров’я. Відсутність одностайності в коментарях — це не обов’язково ознака того, що текст поганий або аудиторія агресивна. Це природний наслідок того, як влаштована наша психіка. Як писала Анаїс Нін:
«Ми бачимо речі не такими, якими вони є, а такими, якими є ми самі».
Прийняття цього факту дозволяє авторам і читачам знизити рівень стресу. Неможливо контролювати те, як інша людина інтерпретує ваші слова через призму свого досвіду. Єдине, що залишається — це усвідомлена інтелектуальна гігієна та готовність до того, що в цифровому світі ми завжди будемо трохи «загублені в перекладі».
