Після смерті близької людини до болю часто додається ще одна тривога: чи я горюю «правильно»? Мені вже мало б стати легше. Чому я не плачу? Чому плачу досі? Чому сміялася на поминках? Багато хто чекає від себе відомих «стадій»: заперечення, гнів, прийняття. Але горе не рухається прямою лінією і не має розкладу. Неправильного способу горювати не існує, як і графіка, за яким біль мусить минути.1
Сьогодні в Україні з втратою живе дуже багато людей. Тому важливо знати не лише те, як болить горе, а й те, що допомагає його пережити.
Що в горі нормально
Горе в кожного виглядає по-своєму. Усе це звичайні реакції на втрату, а не ознаки того, що з людиною щось не так:
- смуток, який то відступає, то повертається з новою силою;
- злість на лікарів, на долю, на інших людей, навіть на того, хто пішов;
- провина: «я мав подзвонити», «я мала помітити»;
- оціпеніння, коли сліз немає і здається, що нічого не відчуваєш;
- неспокій і відчуття, що життя втратило сенс;
- тілесні прояви: головний біль, втома, відсутність апетиту, запаморочення, поганий сон.
Горе живе не лише в думках, а й у тілі, тож фізична втома й нездужання після втрати мають цілком зрозумілу причину.
Більшість людей це витримує
Коли біль сильний, у нього важко повірити, але дослідження говорять однозначно. Огляд робіт, де горе людей відстежували роками, показав: приблизно 55% людей виявляються стійкими, тобто сумують, але зберігають здатність жити далі без тривалого занепаду. Ще близько 33% поступово відновлюються після періоду гострого болю. Затяжне, виснажливе горе трапляється приблизно в кожного десятого. Після смерті близької людини люди відновлюються навіть частіше, ніж після багатьох інших життєвих криз.2
Стійкість не означає, що людина любила менше. Вона означає, що поруч із сумом лишається місце для звичайного життя: роботи, близьких, дрібних радощів.
Найважче перший рік. У шведському дослідженні родичів, які втратили близьких, горе з часом слабшало, а в перші дванадцять місяців найсильнішою лишалася туга: бажання побачити, почути, повернути. Якщо зараз саме так, це не «застрягання», а звичайна частина горя.3
Що допомагає самому собі
Універсального рецепта немає, але кілька речей допомагають багатьом.
Дозволити собі горювати
Спроби «тримати себе в руках» і відганяти біль зазвичай роблять горе важчим, а не легшим. Сльози, спогади, бажання говорити про людину або, навпаки, мовчати належать до процесу, а не заважають йому. Як це буває зсередини, чесно описала жінка, яка втратила чоловіка, у статті «7 речей, яких я навчилася про горе».
Шукати своє, а не «правильне»
Комусь допомагає група підтримки, комусь розмова з другом, комусь робота руками чи довгі прогулянки. Учасники шведського дослідження називали дуже різні опори: групи для тих, хто пережив втрату, фахівців, які вміють слухати, родину, друзів і навіть фінансову допомогу. Дехто не потребував жодної формальної підтримки, а комусь розмови про втрату лише посилювали біль. Якщо говорити не хочеться, це теж нормально. Варто пробувати різне й помічати, що дає хоч трохи полегшення.
Повернути сон, їжу й рух
Після втрати першими розпадаються найпростіші речі: людина не спить, забуває поїсти, не виходить з дому. В одному дослідженні літнім людям, які втратили близьких, допомагали відновити режим сну, харчування й руху. Програма була онлайн, з щоденними короткими перевірками, і навіть без особистих зустрічей тривога й пригніченість в учасників зменшилися. Особливо важливий сон: він допомагає мозку переробляти емоції й спогади. Навіть одна стала звичка, наприклад лягати в той самий час або щодня виходити на коротку прогулянку, дає опору, коли все інше хитається.
Зберігати зв’язок із тим, кого втратили
Горювати не означає «відпустити й забути». Багатьом допомагає не рухатися далі без людини, а навчитися жити з горем, зберігаючи з нею зв’язок: згадувати, розмовляти подумки, продовжувати те, що було важливим для неї. А ще допомагають ті, хто пережив схожу втрату: від людини, що пройшла тим самим шляхом, підтримка часто відчувається найсильніше.
Як підтримати того, хто горює
Найчастіше люди мовчать, бо бояться сказати щось не те. Але для людини в горі незграбні слова зазвичай кращі за тишу й зникнення. Кілька орієнтирів:
- Казати просто. «Я не можу до кінця зрозуміти, що ти зараз відчуваєш, але я поруч» працює краще за будь-які розумні фрази.
- Не знецінювати. «Усе на краще», «усе буває недарма», «тримайся, ти сильна» звучать як прохання швидше перестати горювати.
- Допомагати ділом. Принести їжу, взяти на себе справи, посидіти з дітьми. Конкретна пропозиція («я привезу вечерю в четвер») краща за «звертайся, якщо що».
- Не зникати. Підтримка потрібна не лише в перші дні після втрати, а й через тижні та місяці, коли всі довкола вже повернулися до своїх справ.
- Пам’ятати дати. День народження того, хто пішов, річниця, свята: у ці дні особливо важливо, щоб хтось згадав.
Коли варто звернутися по допомогу
Не кожному потрібен психолог: багатьом вистачає близьких, віри чи інших джерел підтримки. Але в меншості людей горе не слабшає і стає окремим станом, який називають тривалим горем. Насторожувати має не сам факт, що горе триває понад рік, а його сила. Варто звернутися до лікаря чи психолога, який працює з горем, якщо:
- через рік і більше туга лишається такою ж сильною, як у перші тижні;
- думки постійно крутяться лише довкола померлого;
- неможливо відновити зв’язок з іншими людьми;
- здається, що майбутнього немає;
- горе заважає щодня вставати, працювати, дбати про себе.
Ризик вищий після раптової чи травматичної втрати, втрати дитини або партнера, в людей, які вже мали депресію чи тривожність, а також у тих, хто залишився сам або має фінансові труднощі.1
Якщо зараз здається, що це ніколи не мине, варто знати: так почуваються майже всі, хто втратив близьку людину. Біль не зникне за наказом, але з часом він поступово змінюється. Коли сил немає зовсім, достатньо зробити щось дуже мале: поїсти, вийти на десять хвилин надвір, написати комусь одне слово «мені важко». Цього вже досить, щоб день був прожитий.



