Учень прибув до монастиря з пошуком глибших істин, хоча сам ще не розумів, що саме його сюди привело. Щодня він виконував свої обов’язки, і щоранку бачив, як наставник піднімався на скелю й сідав у тиші, дозволяючи собі зникнути з поля зору всіх турбот і клопотів. Для учня ця картина була образом досконалого спокою, чогось недосяжного, але водночас привабливого.
Та майже щодня, коли наставник поринав у медитацію, до нього підходили люди. Паломники, що подолали десятки миль, незнайомці, що шукали поради, і навіть місцеві, що потребували відповіді на звичні, буденні запитання. Вони переривали його мовчання й заповнювали простір своїми потребами й питаннями, а він, на диво, завжди терпляче слухав, ніби його тиша належала не лише йому, а й кожному з них.
Учень дивився на це з подивом і нерозумінням. Він теж почав практикувати медитацію в монастирі, але ніяк не міг досягти спокою, бо будь-який шум, найменше відволікання виводило його з рівноваги. Зрештою, роздратування змусило його підійти до наставника.
«Учителю», – сказав він, – «як ти можеш витримувати ці постійні перешкоди? Хіба тебе не дратує, що тебе відволікають від твоєї тиші?»
Наставник подивився на нього з легким усміхом, мов той, хто знає щось невловиме, про що інші лише починають здогадуватися. «Ти питаєш мене про тишу, ніби вона щось зовнішнє, до чого можна доторкнутися чи що можна втратити, – сказав він, – але спокій, що здатен зникнути від простого слова чи звуку, не є справжнім спокоєм. Якщо твоє серце не здатне вмістити інших, коли вони приходять до тебе, то чи вмістить воно справжню тишу, коли залишиться на самоті?»
