Для стороннього спостерігача чоловік, який проводить години в спортзалі, ретельно зважує кожну порцію їжі та не пропускає жодного тренування, може виглядати взірцем дисципліни. Однак коли ця дисципліна перетворюється на нав’язливу потребу, а пропущене заняття викликає паніку, ідеться вже не про здоровий спосіб життя, а про розлад, відомий як м’язова дисморфія, або «бігорексія».
М’язова дисморфія належить до групи дисморфічних розладів. Її головна ознака — переконаність людини в тому, що її тіло недостатньо мускулисте або рельєфне, незалежно від реальних розмірів і форми м’язів1. За оцінками досліджень, суттєві симптоми цього розладу можуть проявлятися приблизно в одного з десяти чоловіків, які регулярно відвідують спортзал, серед підлітків ці показники ще більші2. Хоча м’язова дисморфія частіше діагностується в чоловіків, вона трапляється й у жінок.
Тіло як єдина мова почуттів
Психоаналітик Том Вулдрідж, який працював із багатьма молодими чоловіками з таким діагнозом, пропонує розглядати м’язову дисморфію не як проблему із зовнішністю, а як спосіб справлятися з емоціями, які важко висловити словами. На його думку, м’язи в цьому випадку виконують роботу, яку не можуть зробити слова: вони перетворюють тривогу на фізичне напруження та м’язову масу.
Першою мовою людини є мова тіла.
Немовля не може сказати «мені страшно» — воно плаче, напружується, стискається. У здоровому розвитку дорослий допомагає дитині перекласти ці тілесні відчуття на слова. Якщо цього не відбувається, тіло залишається єдиним засобом вираження. За спостереженнями Вулдріджа, багато чоловіків із м’язовою дисморфією з дитинства засвоїли, що виражати страх, сум або потребу в підтримці — небезпечно або соромно. Фрази на кшталт «не будь слабаком» або «візьми себе в руки» стають внутрішнім голосом, який змушує придушувати почуття.
У психоаналітичному підході цей внутрішній голос описують як інтерналізовану батьківську фігуру — «привида», який стежить за кожним рухом і емоцією. Він підштовхує тренуватися ще більше, їсти ще суворіше, ніколи не розслаблятися. Спортзал стає не місцем для здорової активності, а притулком, де можна контролювати хоча б те, що піддається контролю.
Коли сила стає в’язницею
Вулдрідж наводить узагальнений портрет такого пацієнта. Цей молодий чоловік прокидається до світанку, щоб потренуватися перед навчанням, зважує кожен шматок їжі, десятки разів на день перевіряє себе в дзеркалі. Якщо він пропускає тренування, його охоплює паніка, якщо з’їдає щось не за планом — інтенсивне почуття провини. Під цією ригідністю, зазначає психоаналітик, лежить невисловлений страх: якщо розслабитися хоча б на мить, тіло зрадить — стане м’яким, звичайним, уразливим.
Така поведінка може здаватися осмисленою, навіть героїчною самій людині. Чітка структура, підрахунки, видимий прогрес — усе це створює ілюзію порядку в хаотичному емоційному житті. Однак ціна цього порядку — спустошення внутрішнього світу. Складні почуття замінюються тривогою та потягом до фізичної дисципліни. М’язи не зраджують, не сперечаються, не розчаровують — і тому тіло стає єдиним безпечним об’єктом стосунків.
Цікаво, що еволюційні дослідження показують: чоловіки схильні переоцінювати важливість м’язів для привабливості. В одному з експериментів чоловіки вважали, що більші м’язи кращі, тоді як жінки віддавали перевагу мускулатурі, але не надмірній3. Натомість фізична домінантність — здатність виглядати загрозливо для інших чоловіків — виявилася кращим провісником кількості сексуальних партнерів, ніж привабливість для жінок4. Іншими словами, великі м’язи можуть бути інструментом конкуренції, а не спокуси.
Шлях до інтеграції сили й уразливості
Терапевтична робота з м’язовою дисморфією, за Вулдріджем, починається з малих дозволів: дозволити собі відпочити, визнати втому, сказати, що прагнення сили виснажує. Для багатьох чоловіків це радикальний крок, адже вони звикли сприймати втому як слабкість, а вразливість — як крах.
Мета терапії — не замінити силу на м’якість, а інтегрувати їх. Коли людина може назвати свій гнів замість того, щоб вичавлювати його штангою, або дозволити собі відчути сум, розвиваються не м’язи тіла, а «м’язи психіки» — здатність перетворювати емоційні відчуття на осмислений досвід. Енергія, яка раніше йшла на фізичну дисципліну, стає доступною для стосунків, цікавості та інших сфер життя.
Вулдрідж формулює це як парадокс, із яким рано чи пізно стикається кожен чоловік: бути достатньо сильним, щоб дозволити собі бути слабким. Сила без уразливості перетворюється на ригідність, уразливість без сили — на безпорадність. І лише поєднання обох дає змогу вийти з панцира, побудованого з м’язів, і налагодити справжній зв’язок — із собою та іншими.
- https://psyche.co/ideas/why-some-men-seek-refuge-in-ever-bigger-muscles [↩]
- https://pmc.ncbi.nlm.nih.gov/articles/PMC4977020/ [↩]
- https://www.psychologytoday.com/us/blog/after-service/201907/5-reasons-women-and-men-both-care-about-big-muscles [↩]
- https://www.sciencedirect.com/science/article/abs/pii/S1090513817304105 [↩]
